Нас уже:
1
8
1
0
0

Вхід


Вы можете восстановить пароль либо зарегистрироваться если еще не проходили регистрацию.
Або увійдіть через
 

Казочки


Тетяна Чорновіл

 

 ЧОМУ  СЕРДИТЬСЯ  ІНДИК

 

Завітав якось Індик до магазину і купив великий клубок пухової пряжі кольору сережки, що звисала з його дзьоба. Захотілося, бачте, моднику теплого червоного светра.

Пух, пух, пух... – похвалив нитки Їжак, що саме поспішав кудись повз індикову оселю.

А ви, пане Їжаче, мабуть, майстер з плетіння, – шанобливо зиркнув Індик на купу спиць на сусідовій спині, – Чи не погодилися  б сплести мені светра? Я з вами яблуками розрахуюсь.

Словом, домовились. Їжак наколов на  спиці червоного пухкого клубка та й повернув до своєї нірки, щоб швидше взятися до роботи. І все було б добре, якби не галасливий табун Гусей, що саме обтріпувалися та перебирали лапами, щойно вибравшись із ставка.

Недобре такої холодної пори замочити ноги, – подумав добрий майстер з плетіння, – У Індика й так багато теплого одягу, тож не збідніє, якщо я візьму у нього трохи пряжі.

Він сів просто на березі і став швидко плести панчішки. Одну пару, другу, третю... А ось  для останньої Гусоньки! Спам‘ятався, коли ниток не стало.

Ого! Ого! Ого-го-го! – дивувалися Гуси, приміряючи теплі панчішки.

Та не звикли легковажні птиці шанувати свою вдяганку і чужу працю. Пішли пастися та й погубили панчішки у траві.

Чому ж ви босі?! – завмер Їжак, побачивши довгошиїх.

Га? Га? Га-га-га? – прикинулися глухими Гуси.

Аж тут на стежці з‘явився Індик, і Їжак мусив швидко сховатися до своєї нірки.

Майстре! А де ж мій светрик? Чуєте, пане? – довго кричав Індик біля нори. Але звідти ніхто не озивався.

З тих пір Їжак ніколи не виходить з дому вдень. Коли ж стемніє, то вибирається обережно і никає до ранку серед трав.

– Пух, пух, пух... – бубонить собі під ніс. Усе шукає загублені панчішки, щоб переплести їх на модного светра.

А Індик дуже розсердився. Сердиться ще й досі. Якщо не вірите, то вийдіть надвір і покажіть йому щось червоне. Він відразу згадає свою пухнасту пряжу і побачите, як надметься!

 

 

Тетяна Чорновіл

 

КАЗКА ПРО ПОРИ РОКУ

 

Колись дуже давно чотири шанованих усіма пані Зима, Весна, Осінь і Літо жили разом. Частенько зустрічалися вони в місті чи в селі, за в‘язанням чи за чашкою кави. Та біда в тому, що кожна з добродійок мала вельми норовливий характер і не хотіла одна одній поступитися. Словом, дня не проходило у подруг без сварки.

Давайте, – якось вирішили вони, – виростимо квіти. У кого будуть найкращі – та й найголовніша. А три інші будуть їй коритися.

Та й розійшлися на деякий час. А коли зустрілися знову, кожна мала що показати. Весна принесла кошик ніжних конвалій та сумовиті пелюстки сон-трави, Осінь вразила барвами жоржин та хризантем, а Літо засипало морем прекрасних запашних троянд!

Весні з Осінню дуже сподобалися троянди, тож вони закричали, що пані Літо найголовніша. А Зиму не стали й слухати. Хіба може така холодна персона виростити бодай один паросток?! Набурмосилась Зима, махнула сивим рукавом і посипалися з нього чарівні холодні квіти, одна одної гарніша. Не було в дивовижній заметілі ні одної, схожої на іншу. Весна з Осінню замилувалися тією красою і не знали, що сказати. Тільки пані Літо дуже розсердилася, бо її троянди боялися холоду, тож враз під снігом почорніли. Вона стала дмухати гарячим вітром поки чарівні сніжинки не перетворилися на воду.

Примирення між чотирма пані не відбулося. Їм прийшлося поділити рік на чотири частини і господарювати кожній у свій час. Ворогуючі Зима з Літом навіть вибрали собі такі пори, щоб ніколи більше не зустрітися. Правда й самі собі не хочуть зізнатися, що інколи сумують одна за одною. Розтопить, буває, Зима кучугури, виманить з-за хмари ласкаве сонечко і чекає... Може прийде Літо з букетом запашних троянд. Немає... А Літо в свою пору сипне інколи сніжком на долоню і розглядає уважно. Чи не знайдуться хоч дві однакові...

 

 

Тетяна Чорновіл

 

ЗОЗУЛИНІ  ЧЕРЕВИЧКИ

 

Колись давно Зозуля була дуже хвалькуватою. Не могла й дня прожити, щоб не вигадати, чим ще перед птаством похвастатися. А так як вдалася не дуже вродливою, то придумувала для довірливих пташок всякі нісенітниці: то літає вона вище орла, то плаває краще за лебедя.

У мене є найкращі в світі черевички! Я купила їх минулого року на ярмарку. – повідала якось Зозуля Сороці – Тільки ти нікому не кажи!

Де ж ті черевички? – схилила голову Сорока на босі Зозулині пазурі.

Еге! Я надіваю їх тільки у свято. А по буднях тримаю у мішку, щоб не зносилися.

Зозуля похапцем закінчила розмову і злетіла в небо, проспівавши цікавій Сороці на прощання пісеньку:

В мене сховані в ліску

Черевички у мішку.

Сорока не втрималася і розбовкала Зозулин секрет усім знайомим пташкам. Дуже-предуже хотілося крилатим подругам хоч краєчком ока глянути на черевички, але нічого не поробиш – тяглися нудні одноманітні будні.

Аж ось і настав довгожданий день Пташиного Свята! Зібралися Сорока, Ворона, Сойка, Синиця і Посмітюха та й вирішили полетіти до Зозулі в гості та помилуватися  на її обновку. Причепурилися, котра як могла, та й летять. Коли глядь, край лісу на дереві Зозуля сидить – пишається, бо вбрана гарно на свято, але боса, як і все птаство.

Із святом тебе, Зозуленько! Де ж твої черевички?  Покажи нам скоріше! – защебетали навперебій гості.

Там, далеко у ліску

Черевички у мішку! – розгублено викручувалася Зозуля і швидко полетіла геть. Пташки за нею. Так літали довго по лісу, поки не стомилися.

Аж на тому он пеньку

               Черевички у мішку – пробурмотіла хвалькувата птиця і плюхнулась на галявину біля великого пня.

 Потомлені гості трохи відстали, тож Зозуля озирнулася навкруги і, щоб якось викрутитися, швиденько зірвала дві квітки з кущика, що ріс неподалік, всунула в них свої лапи і гордовито завмерла на пеньку.

По одній спускалися пташки до пенька і здивовано оглядали незвичайне Зозулине взуття, з якого стирчали великі кігті. Та раптом зрозуміли, що їх дурять і стали сміятися та глузувати з лісової модниці. Зозуля від сорому не знала де дітися. Вона заплакала і подалася геть з лісу.

Кажуть, що там, де падали на землю її сльози, виросли рослинки з жовтими дрібненькими квіточками. Їх називають і зараз  – зозулині сльози. Квітки, які спробувала взути Зозуля, також здавна звуться зозулиними черевичками. Зозуля ж і зараз така сама хвастунка. Правда, від сорому вона забула всі слова, тому літає від дерева до дерева і виспівує тільки кінці рядків пісеньки про черевички:

– Ку – ку,  ку – ку, ку – ку!

А ще Зозуля більше ніколи не вдягається по святковому, щоб її, часом, не заставили взутися. Яке б не було свято, людське чи пташине, Зозуля завжди в чомусь буденному, сіренькому…

 

 

 

Тетяна Чорновіл

 

РІДНИЙ  ДІМ

 

Не повезло мені з домівкою, – бідкався Равлик, – тісна,  ще й носити приходиться всюди за собою. Хочу без мушлі жити.

То перебирайся в моє дупло, – заметушилася Білочка, – я тебе горішками пригощу.

Погодився  Равлик, та довго потім жалкував. Поки виповз на високу сосну, то й ніч минула. Горішка не зміг розкусити і цілий день назад злазив.

Краще живи зі мною під ялиною – вговорив Зайчик.

Та не сподобалось Равлику і в зайчиковому домі – хвоя колеться і холод добирає. А тут  Ховрашок:

В нірці найтепліше!.

Не хочу лізти в нірку, – злякався Равлик, – краще я додому піду.

Відшукав  мушлю і ніколи більше не залишав її.

– Стук-стук-стук – просилися в гості дощові крапельки. Та щасливий господар не чув їх. Він солодко спав у своєму затишному домі.

 

 

 

Леонід-Куліш Зіньків

 

МІЗИНЧИК

 

Були собі на руці п’ять пальців-братиків. Жили дружно, завжди один одному допомагали. І все в них виходило, найважчу роботу зробити могли. Тільки одного разу найменший пальчик Мізинчик капризитись почав.

Хай решта пальчиків працюють, – подумав собі. – Я найменший, найслабший, ще встигну напрацюватись. Так сказав і більше не захотів своїм братикам допомагати. Спочатку ті умовляли його, соромили, ледащем називали. Мізинчик нікого і нічого не хотів слухати.

Що ж, – вирішили решта братиків, – нехай буде по-твоєму. Живи сам. Побачимо, що з того вийде.

Незручно було для чотирьох братиків  різну роботу виконувати. Проте потроху вони звикли. Згодом почали помічати, що і без Мізинчика можуть обійтися. А що Мізинчик?  Захотів він одного разу яблуко з яблуні зірвати – не вийшло. Став братиків просити.

Е, ні, – відповіли ті. – Ми всі гуртом працюємо, а ти роби тепер, що хочеш сам.

Віднині Мізинчик не міг м’ячиком побавитися, двері відчинити. Не міг нічого.

Якось припав він до долоні й почав гірко плакати. Тільки ніхто не звертав на нього уваги. Добре виплакавшись, Мізинчик сказав своїм братикам знайомі діткам слова: «Вибачте мені. Я більше не буду».

Після цих слів весело і радісно стало Мізинчику. Недаром кажуть люди, що разом і робота робиться, і серце радіє.

 

 

 

Леонід-Куліш Зіньків

 

СИНОЧОК СОНЕЧКА

 

Іванко понад усе на світі любив сонечко. Спочатку воно виходило з-за голубої річечки, зачіпало своїми промінцями верховіття густого лісу і помалу-помаленьку прямувало до старої груші, що росла біля Іванкової хати. А Іванко тоді вже не спить.

Сонечко! Наше сонечко! – гукає він весело.

Сонечко собі і звикло до Іванка. Воно дарувало хлопчикові свою лагідну посмішку, обсипало його золотавими промінцями і знову поволі котилося до інших хлопчиків і дівчаток, які жили далеко-далеко.

Якось прокинувся Іванко, а сонечко не визирнуло до нього з-за високої груші.

А де наше сонечко? – запитав він у мами.

Хмаринки його заступили і не пускають, – сказала мама. Іванко понурився і ледь не заплакав.

А ти поклич його, – порадила матуся. – Може, воно і з’явиться на хвилинку.

Почав Іванко кликати сонечко, згадавши веселу дитячу пісеньку:

Сонечко, сонечко,

Зазирни в віконечко!

І раптом кинулися золотаві промінчики. Спочатку у віконце, а згодом на грядку. Один промінчик ніби сховався у грядці, в теплій травневій землі. І сталося велике диво. На тому місці, куди впав золотий промінчик, виросла незвичайна рослина. День за днем вона пнулася вгору. От уже дісталася віконної рами, а потім і шибки. Ще через деякий час заокруглилась і випустила багато-багато жовтих пелюстків.

Дивись, мамо, рослина схожа на сонечко! – загукав щасливий хлопчик. – Давай назвемо її другим сонечком.

Сонечко вже є на небі, хоч воно знову сховалося за хмаринку, – відповіла на те мама.

Рослинка під вікном на мить заглянула у шибку і похитала круглою голівкою.

Як стало сонячно! – зрадів Іванко.

Ну якщо так, – сказала мама, – ми назвемо його соняшником – маленьким синочком сонечка.

 

 

Ю. Старостенко

 

І  ТРАПИТЬСЯ Ж ТАКЕ…

 

Від самого ранку купчилися за лісом сірі хмари й усе погрожували звідти своїм холодним подихом: ху-у-у…

Тікай, Мишку, – гукали всі, –  бо зараз як війне снігом!

А ведмедик знай ягодами ласує: то горобиною, то калиною…

Сніг пішов уночі. На ранок таке зробилося… Ні стежки, ні доріжки, скрізь однаково біло. «Ой лишенько, – злякався ведмедик, – як же тепер барліг шукати?» Він туди, він сюди – нема шляху! А тут ще хтось сокирою: клюк-клюк, а гавкучий собака десь: гав! Гав! Сів під ялинкою, аж тремтить увесь.

Так йому і треба, – каже головний снігур. – Бачиш, як горобину пообскубував?

Дивіться на цього ненажеру! – гукнула сорока. – Не клопочися, Мишку, біжи за мною!

Сама пурх-пурх, а ведмідь човг-човг мокрими п’ятами. Так і дісталися барлога. І вже знає сорока, що навесні Мишко їй обов’язково віддячить. Скільки хоч натрусить м’якеьнкої шерсті на гніздо писклятам.

 

 

 

Наталя Забіла

 

ЯСОЧЧИН САДОК

 

За вікно сьогодні вітер, вітер – аж в кімнаті чути, як гуде. В дитсадок давно пішли всі діти, а маленька Ясочка не йде.

Наша Яся нині трохи хвора, все кахика й носик витира. Застудилась, мабуть, Яся вчора, як ліпила бабу дітвора.

На роботу вже поїхав тато, мама вийшла – й довго щось не чуть…

Може, Яся буде сумувати? Може, слізки рясно потечуть?

Ні! Ясюня не така вдалася! – в неї досить іграшок, ляльок. У своїй кімнаті наша Яся улаштує власний дитсадок.

Діти будуть – лялька та ведмедик, та конячка сіра без сідла, і собачка Бум, така кумедна, що угору вухо підвела.

Ще Ясюня посадила й кішку. А вона стрибнула у куток!

        Ну й сиди сама собі під ліжком, не візьму тебе у дитсадок.

От усі в кутку біля канапи посідали.

        Тихо, не шуміть! А чому в ведмедя чорні лапи? Мабуть, вранці їх забув помить? Зараз я будинок вам збудую із великих татових книжок і обідом добрим нагодую – дам цукерки вам і пиріжок… А тоді візьму цікаву книжку, покажу своє знайоме «О»!

Яся певна, що ведмедик Мишко хоче знати літери давно.

Потім Яся хусточку розстеле на вовнянім теплім килимку.

        Ну лягайте, діточки, в постелю! Так і ми спимо у дитсадку!

У куточку сплять слухняні діти: і ведмедик з лялькою, і кінь. За віконцем виє вітер, вітер, а в кімнатці тиша і теплінь.

От і мама двері відчинила і на руки Ясю підійма.

        Ой, яка ж у мене доня мила, що так добре грається сама!

 

 

 

Василь Сухомлинський

 

ЛИСИЧЧИНІ ЛІХТАРИКИ

 

Одного разу хитра лисичка поверталася додому. Йшла вона лісом. Була ніч. Темно-темно у лісі – нічого не видно. Вдарилася лисичка об дуб – і так їй болить. Ось вона й думає: треба якось дорогу в лісі освітити. Знайшла пенька-трухлячка. Світиться він у темряві. Розіклала шматочки пенька-трухлячка – засвітилися білі ліхтарики. Стало у лісі видно, аж сич здивувався: що це таке, невже вночі день настав? Хитра лисичка йде лісом та й усміхається. А зайчик за дубом сховався й виглядає.

 

 

 

Василь Сухомлинський

 

ЯКИЙ МУЗИКА ЦВІРКУН!

 

У  високому зеленому просі жив Цвіркун. Удень він ховався від сонця. А як тільки сонечко зайде – Цвіркун вилазить на високе стебло. Сяде на зеленому листку. Перед ним просо, як ліс. Сяде й настроює свою скрипочку. Бо Цвіркун – ой який музика! У нього співуча скрипочка. Доторкнеться до неї Цвіркун смичком – бринить дивна, чарівна музика. Слухають ту музику дерева й квіти. Слухають зайчики й мишенята. Слухає увесь степ.

 

 

 

Василь Сухомлинський

 

НАЙГАРНІША МАМА

 

Випало Совеня із гнізда та й повзає. Далеко забилось, не може знайти рідного гнізда. Побачили птахи малого — некрасивого, з великою голівкою, вухатого, банькатого, жовторотого. Побачили та й питають, дивуючись:

 

— Хто ти такий, де ти взявся?

— Я Совеня, — відповідає мале. — Я випало з гнізда, не вмію ще літати і вдень дуже погано бачу. Я шукаю маму.

— Хто ж твоя мама? — питає Соловей.

— Моя мама Сова, — гордо відповідає Совеня.

— Яка ж вона? — питає Дятел.

— Моя мама найгарніша.

— Розкажи, яка ж вона, — питає Дрізд.

— У неї голова, вуха й очі такі, як у мене, — відповідає з гордістю Совеня.

— Ха-ха-ха! — зареготали .Соловей, Дятел і Дрізд. — Та ти ж потвора. Виходить, і мати твоя така сама потвора.

— Неправда! — закричало Совеня. — Мама в мене найгарніша.

 

Почула його крик Сова, прилетіла потихеньку, взяла Совеня за лапку й повела до рідного гнізда. Совеня уважно подивилося на свою маму: вона була найгарніша.

 

 


Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі. Ви можете зареєструватись, увійти на сайт вгорі, або увійти за допомогою соціальних мереж:

Войти через loginza

Коментарі

До даної статті поки немає коментарів. Станьте першим!