Нас уже:
1
8
0
5
5

Вхід


Вы можете восстановить пароль либо зарегистрироваться если еще не проходили регистрацию.
Або увійдіть через
 

Учителі! Поверніться!!!




Скажіть, чи було у вас колись бажання стати хоча б на мить учителем? Ні, мова йде зовсім не про вибір професії. Я кажу, про ті солодкі хвилини, коли на уроці математики чи, може, української мови, після поганої оцінки або зовсім несправедливого зауваження ви подумки старанно виводите у журналі двійку Ользі Степанівні чи Олексію Григоровичу. А потім спокійно дивитеся поверх окулярів і просите у свого мучителя щоденник.
— Будь ласка, не треба! Я більше не буду розмовляти на уроці! — благає вчителька української мови.
— Обіцяю більше ніколи не кидатися паперовими кульками... — скимлить учитель математики.
Та ви не зважаєте і великими червоними літерами виводите у щоденнику зауваження аж на п'ять, ні — на сім рядків. Кидаєте наостанок убивче:
— Без батьків до школи не приходь! — і безжалісно продовжуєте далі. — Так на чому ми там зупинилися? Ага, дієслова минулого часу можуть...
Бачу, що деяким знайома така ситуація. Зізнаюся, що колись у мріях примушував свою вчительку української переписувати твір про рідну мову 10 разів. Але все це було до того зловісного дня, коли... Але не буду забігати наперед, а розповім усе по черзі.
Той день нічим не відрізнявся від усіх інших шкільних днів. Я слідкував за секундною стрілкою і обурювався з того, що вахтерша тітонька Клава ось вже на 10 секунд спізнювалася із дзвінком. «Як вони сміють знущатися над нещасними школярами!» — подумав я і, щойно почув довгоочікуване «дзелень-дзелень!», кулею вилетів із класу, навіть домашнє завдання не записав. Відразу ледь не збив з ніг учительку інформатики Ларису Михайлівну. Але ж я не винен. Взагалі не розумію, чому всі учителі, називають мене нестерпним учнем. Звичайнісінький хлопець. Нічого нестерпного я в собі не знаходжу.
— А-А-А!!! — почув позаду себе голос мого ліпшого друзяки Сашка, який щодуху біг за мною.
— А дзузьки тобі, — подумав я і вдвічі збільшив швидкість. Ось вже дві перерви поспіль Сашку не вдається мене наздогнати. Хіба ж на третій я йому так просто здамся? Нізащо! Головне гарно вписуватися в повороти.
Пам'ятаю, що я навіть подумати до кінця про те не встиг, як з усієї своєї швидкості (а вона була вже розвинена до 3 поверхів за 2 хвилини) налетів на нашого любого директора. Скажу чесно, таких складних перешкод на біговій доріжці мені ще не доводилося долати і, звичайно ж, я програв. Тепер можу зізнатися, що саме через мене ми і встряли у халепу. Ну, може, частково і через Сашка, який вигулькнув із-за рогу за мить після мого зіткнення.
Після довгої промови, що від учнів ні навчання, ні спокою, директор пообіцяв кардинально змінити ситуацію в школі. Потім була недовга вчительська нарада, за час якої ми з Сашком встигли сховати щоденники так, що не знайшла б і служба розшуку. А після наради наш «жартівливий» директор виніс вирок: якщо ми не хочемо вчитися, вчитися будуть вони — учителі.
— А тебе, Петре, — промовив директор ще з владою у голосі, — призначаю директором. Керуй! — і з байдужим виглядом впав за парту.
Може, вам здасться це супер класною штукою. Саме так спочатку і вигукував, закручуючись то в один, то в другий бік на директорському кріслі «завуч» Сашко (що тільки не зробиш для найкращого друзяки). Ніхто ж не знав, чим це все може обернутися.
Наша перша учнівська, пардон, вчительська нарада пройшла чудово. Вчительська гуділа, мов вулик, а старшаки вигукували мені щось на зразок «Молодчина!», «Дай п'ять!». Про ухилення від учителювання не було і мови. Навпаки, усі хотіли втілити у життя ті мрії, про які я розповідав на початку.
— Петро Васильович, — це до мене. — Дай мені клас з Галиною Олександрівною. Вік буду пам'ятати.
— Ви не повірите, мені дістався клас з фізичкою і алгебричкою, — поспішав на урок інший «учитель».
Радості не було меж. А коли всі розбрелися на свої перші уроки, ми із «завучем» за великим столом вирішили зіграти у «морський бій». Та не встигли і партії закінчити, як пролунав дзвоник.
— Піду розберуся! — грізно промовив Сашко і не кваплячись вийшов з кабінету. А через хвилину вбіг з обуренням. — Ти не повіриш! Оксана Степанівна, наша, на перший погляд завжди спокійна географічка, натиснула на дзвоник.
Непорядок. Так і відпочити як слід не дадуть. І чого Назаренко, який так рвався викладати, відпустив її з уроку?
Божиться, що вона відпросилася у медпункт. Начебто стало погано біля дошки.
— Ану давай її сюди, — я задоволено потер руки, входячи у роль.
— Ага! Втекла з уроків. Та ще й чорта намалювала на стіні біля роздягальні!.. — не встиг Сашко договорити, як забігла розлючена Галина з 8-А класу:
— Я не буду викладати фізкультуру! Вони сміються з мене, придурюються хворими. А Микола Іванович невідомо чим проколов два баскетбольні м'ячі. Хотів подивитися, що всередині, — Галя розчервонілася і заплакала.
— Не хвилюйся, Галинко! — мовив я твердо. — Зараз умить розберуся.
Що ж я міг ще сказати? Адже незважаючи на те, що я лише шестикласник, вона мені давно подобалася. Я пішов на урок літератури у клас, де «вчився» директор. Ото зараз відіграюся і якраз за Галинку помщуся! У класі був безлад, а директор розвалився на останній парті і голосно реготав.
— Встати! Коли вчитель у класі, — голосно сказав я, але мої слова згубилися серед гамору.
І тут я випалив несподівано для себе:
— Негайно заспокойтеся! Ви ж дорослі люди!
Хочу сказати, що вже тоді я відчув, що вчителювання не буде медом. Цілий тиждень у школі відбувалося щось жахливе. «Вчителі» постійно скаржилися на порушників, просили перевести їх до іншого класу. На перервах страшно було ходити. На третій день хтось розбив велике вікно. Та я мужньо не здавався. Але коли завжди оптимістичний «завуч» Сашко з криком вилетів з кабінету хімії і з жахом у голосі проскімлив, що троє двієчників позмішували усі речовини, і суміш вибухнула, моє терпіння луснуло. Після короткої наради, я оголосив лінійку, де ми всі мало не навколішках благали вчителів повернутися до своїх обов'язків. І зітхнули з полегкістю, коли все стало на свої місця.
Зараз у нас все нормально. Не скажу, що я змінився на дуже старанного учня, що не бігаю на перервах. Але швидкість таки трохи понизив.
І не відпрошуюся більше з уроку у медпункт, щоб натиснути на дзвінок...

 
Автор Оксана Чорновіл   
 
При копіюванні матеріалу прохання вказувати автора і джерело. 
 
http://www.vseodetyah.com/child_article2.html?id=191&age=9_10
 

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі. Ви можете зареєструватись, увійти на сайт вгорі, або увійти за допомогою соціальних мереж:

Войти через loginza

Коментарі

До даної статті поки немає коментарів. Станьте першим!