Вірші про писанки для дітей 2-4 років
Дванадцять мiсяцiв. Тамара Маршалова
Вірші про дружбу для дітей 2-4 років
Валентинка
Загадки та скоромовки про зиму для дітей
Комашино-молюскова енциклопедія. Олег Корнієнко
Нотна абетка. Оксана Сенатович
Звірята так злякалися, що всі поховалися!
Читачі знову зустрінуться з улюбленими героями, навчаться грати в крикет, побувають у лісовій академії, а ще на них чекає несподіване знайомство!

ПРИГОДА ШОСТА,

у якій Сова спершу письменницею стає, а потім перестає


Ранок був прохолодним і вітряним, і хмари мчали по небі так прудко, мов на обрії на них чекала винагорода, а верхівки дерев хилиталися то в цей бік, то в той. Схоже було, що Зміни Не Забаряться.
Перед будиночком Сови (який насправді був хатиною Паця, бо будиночок Сови здуло вітром... словом, ви пам’ятаєте) Тигер і Ру бавилися в нову гру — кожен із них вважав, що саме він її вигадав. Називалася вона Листопад. Правила були такі: підхопити оберемок листя, пожбурити в повітря, а тоді хутенько втікати, щоб воно не впало на тебе. Якщо на тебе падав листок або черкав тебе бодай по лапі, ти програв, а будь-яка гра, де можна програти, на диво захоплива.
Тигер стояв на голові й співав навпаки «Над вертепом звізда ясна» в покарання за те, що листок заплутався в його вусах, аж тут із горішнього вікна з ляскотом вилетіла Сова. Вона сердито заухала, смикнула Тигра за хвіст, той аж упав, а Ру ляпнула крилом.
— Боляче, — поскаржився Ру, коли Сова полетіла назад до хати.
— Їй би не сподобалося, якби я смикнув за хвіст її, — мовив Тигер. — Що з нею таке? Вона дратівливіша, ніж зазвичай.
— Не знаю, — відповів Ру. — Гайда до Шістьох Ялин — я тебе обжену!

* * *

Сова була дуже заклопотана. Якби ви постукали в її двері й трошки зачекали, може, вам і пощастило б, — а може, й ні. Якби Сова підійшла таки до дверей, і ви спитали в неї: «Чим це ти останнім часом займаєшся?» — вона б із таємничим виглядом відповіла:
«Переймайся своїми справами». Або: «Ти все одно не зрозумієш». Або: «Сьогодні не треба, дякую».
Звірі обговорювали з Кристофером Робіном, чим це так заклопотана Сова. Кролик вважав, що то має бути щось дуже важливе.
— Мабуть, вона влаштувала генеральне прибирання, — припустила Кенга.
— Ви ж не думаєте, що в неї вдома Диктат? — схвильовано запитав Паць.
— Ходімо пересвідчимося на власні очі, — запропонував Кристофер Робін.
Отож вони вирушили до хатини Сови, і Кристофер Робін вісім разів посмикав за мотузок дзвоника, поки той не обірвався й не повиснув у його долоні, а тоді буцнув ногою двері.
— Сово! — загорлав він крізь двері. — Ми збираємося на пікнік. Ти хочеш із нами?
— Ні! — сердитим голосом відтяла Сова зсере¬дини.
— А може, сплаваємо на човні вгору по річці, щоб привітати лебедів?
— Не люблю я лебедів. Це шумні й нечемні птахи.
А тоді, коли Кристофер Робін гукнув: «Сово, відчини двері, у мене для тебе подарунок» (що було не зовсім правдою, проте могло спонукати когось відчинити двері, коли він не дуже цього хотів), Сова відповіла:
— Мені не цікаво. Я зайнята.
І тільки Паць нарешті викрив таємницю. Він подався на задвірки будиночка Сови й зазирнув у шпару між фіранками — і побачив Сову, яка гризла кінчик пера до письма.
— У неї був такий вигляд, ніби вона пише книжку, — мовив Паць, — хоч я й не бачив, аби вона бодай щось писала.
— Слід виманити її з хати, — сказав Кристофер Робін. — Сидіти сиднем удома погано для здоров’я. Може, викуримо її?
— Або висмалимо, — запропонував Паць — і миттю додав: — Чисто символічно.
— А може, нам притягти сюди великого дере¬в’я¬ного коня, — мовив Кристофер Робін, — а всередині хтось заховається... ні, це не спрацює.
— Я все збагнув. Ми зробимо під хатиною підкоп¬, — мовив Кролик, — і так проберемося всередину.
Отож Кролик за допомоги Друзів і Родичів зробив підкоп попід хатиною Сови — по ньому якраз могла прошмигнути Лотті.
Вона дочекалася, поки Сова піде в комору, а тоді вигулькнула з-під килимка в кабінеті.
Нічого особливо дивного в кімнаті не було, тільки на письмовому столі навалений був стос паперу. Лотті затиснула зубами верхній аркуш, пірнула в підкоп і подалася назад до друзів.
— Тут щось написано, — зауважив Кролик, якщо раптом хтось не помітив.
Кристофер Робін подивився на аркуш. Ось що там писалося:

ДІДЬКО РОБЕРТ
ЖИВА ЛИГЕНДА
ЗАПЕСАЛА СУВА

— Ой, покажіть мені, покажіть мені! — вигукнув Паць, який не любив лишатися осторонь, тільки якщо не йдеться про відра, що їх спускають у колодязі.
— Сова пише, — пояснив Кристофер Робін, — життєпис свого Дядька Роберта.
— І все одно не втямлю, навіщо смикати мене за хвіст, — почудувався Тигер.
— Або ляскати мене крилом, — докинув Ру, — це зовсім не смішно.

* * *

Вже наступного дня Кристофер Робін зустрів Сову, яка стригла гілля, що зазирало їй у вікно.
— Добридень, Сово, — привітався Кристофер Робін. — Ти пишеш книжку?
— О, то ти вже знаєш, — здивувалася Со¬ва. — Це монографія.
— Не знаю, що ти маєш на увазі, Сово.
— Це життєпис мого покійного Дядька Роберта із Пондічеррі.
— Покійного? Він завжди був спокійний? — поцікавився Кристофер Робін. — Навіть коли сердився?
— Прочитаєш, коли я її опублікую, — пихато відповіла Сова, — а тепер, із твого дозволу... — і вона зникла в будиночку.
Наступного ранку Кристофер Робін запросив Пуха на сніданок. Кристофер Робін їв печиво з шоколадними мухами, а Пух — згущене молоко. Вони саме вирішили послухати музику на грамофоні, а Пух міркував, де ховаються музиканти і як вони знають, що слід починати грати, коли голка опускається на платівку, аж раптом з’явився Кролик, зчинивши неабияку бучу.
— Нам слід щось діяти з Совою, — виголосив він.
— Справді? — здивувався Кристофер Робін. — Кролику, скуштуй печива.
— Нема часу для печива. Сова вже не та Сова, що була.
— Печиво не забирає багато часу, — зазначив Пух. — Хіба якщо натрусити крихт собі в ліжко.
— Гадаю, у неї це скоро минеться, — сказав Кристофер Робін, поставивши нову платівку.
— Ні-ні-ні, — нетерпляче вигукнув Кролик.
Зненацька в нього виникла ідея, і він був певен, що це одна з наймудріших ідей, які зринали в Лісі.
— Можна позичити твій грамофон, Кристофере Робіне? — запитав він.
— Певна річ, — сказав Кристофер Робін.
— Дякую, — відповів Кролик, а тоді суворо поглянув на Пуха. — Після полуденка всі збираються біля моєї хатки, і тоді я розповім свій план.
* * *

Того вечора Сова саме зібралася написати Розділ І: «Де і як нарудившя Дідько Роберт». Цей розділ вона вже починала писати чимало разів, і зараз вона встигла тільки написати «Дідько Роберт нарудившя» й подумала, що заслужила перепочинок, отож підвелася, щоб принести собі склянку лимонаду з бульбашками і трохи розім’яти крила.
Та коли вона проминала вікно вітальні, то побачила знадвору плакат. На ньому було дещо написано, а саме:

НЕ ХОЧУ ШОБ ТИ
ПЕСАЛА МІЙ ЖИТЄПИСЬ
(ПІДПИС) ДІДЬКО РОБЕРТ

— Ой фу! — скривилася Сова. А тоді гукнула: — Гей, ви там! Я знаю, хто це, і я зараз вийду й надаю вам стусанів.
Але вона не пішла нікому роздавати стусани, а натомість задумливо попрямувала по свій лимонад. Поки її не було в кімнаті, дещо в’юнке і вертке з’явилося з-під килимка, а трошки згодом в’юнко й вертко знову зникло під ним — саме перед тим, як Сова повернулася.
Кілька разів поляскавши крилами, Сова вдруге всілася писали, але на горішньому аркуші був великий напис. Ось такий:

Я НИ ЖОРТУЮ!

— От уже ж, — вигукнула Сова, — це вже занадто.
Вона підняла перо й погризла кінчик, та перш ніж написала бодай слово, якийсь потойбічний голос, не схожий на жоден знайомий, залунав у комині:
— О моя племіннице Сово! Я не хочу, щоб ти писала цю книжку.
— Хто це й де ти? — нервово запитала Сова.
— Це твій покійний Дядько Роберт із Потойбіччя.
— Я не вірю, — мовила Сова, а голос її ледь-ледь тремтів.
— Ліпше повір, — порадив Голос, — бо по¬шкодуєш.
Тієї-таки миті гучно гримнув грім — а може, хтось брязнув старим іржавим залізом.
— Якщо ти справді мій Дядько Роберт, — сказала Сова і змушена була прочистити горло, щоб закінчити думку, — доведи це. Скажи, чим ти займався щовечора перед сном.
Запала тривала мовчанка, а далі Голос провадив (уже не так упевнено й переконливо):
— Я молився.
— Е, ні, — відтяла Сова. — Ти пив віскі.
— Я пив віскі, а тоді молився, — сказав Голос.
Сова зважила його слова, але не встигла придумати відповідь, як Голос додав, цього разу зовсім як Кролик:
— Якщо ти й далі писатимеш книжку, то дуже пошкодуєш.
— Дурниці й нісенітниці! — грубо вигукнула Сова та знову сіла за письмовий стіл.
Але тут із комина вихопилася гучна музика. То був Національний Гімн, тож Сові довелося підвестися й стоячи дослухати до кінця. А музика грала й грала, і грім гримів, і за вікном стирчала лапа з плакатом «НІ!», і голос із комина гуркотів: «СТЕРЕЖИСЯ! СТЕРЕЖИСЯ!», і кілька дрібних тваринок, закутаних у простирадла, вистрибнули з-під килимка з галасом «ГУ-ГУ-ГУ!», вдаючи, що вони привиди.
Сова зміркувала, що з неї вже досить, і вилетіла крізь горішнє вікно на гілку сусіднього дерева.
Довго вона там сиділа у темряві, поки не припинився гамір.
Гучно хруснула гілка.
— Клопіт, — сказав чийсь голос.
— Забирайся геть, якщо ти там, — загорлала Сова, — а якщо ні, все одно забирайся!
Вдруге запала тиша, і Сова вирішила, що нерозумно отак сидіти на дереві й волати в темряву, тож полетіла додому. Хай як смішно, та коли Сова лягла в ліжко (помолившись, хоча раніше ніколи такого не робила), вона довго не могла заснути.
В голові її гуділо від написів на плакатах, і патріо¬тичної музики, і привидів у простирадлах, і навіть закралася підозра, що повелася вона, як остання дурепа.
І що більше вона думала: про всяк випадок ліпше припинити писати книжку, то більше усвідомлювала, що слід не припиняти, бо це буде Капітуляція.
— Не буду! — гучно виголосила вона в темряву й нарешті заснула.
Тим часом на тому краї Столітнього Лісу звірі зичили одне одному на добраніч. Тигер закинув іржаве залізо на дах у сараї Кенги, а Друзі й Родичі поскладали свої простирадла й повернули Кроликові. Всі вже почали тривожитися, чи правильно вони вчинили і чи сподобається це Кристоферу Робіну, коли він дізнається. Зрештою, кого обходить, пише Сова книжку чи ні?
— Я гадаю, — мовив Паць, — вона дуже мудра, якщо спромоглася стільки написати.
— Але їй не слід було ляскати мене крилом, — заперечив Ру.
— І смикати мене за хвіст, — погодився Тигер.
— Вважайте, вона в цьому вже переконалася, — сказав Паць.
— Я не думаю, що вона ще раз так учинить, — підтвердив Пух.
— Це точно, — докинув Кролик. — Точно-точно.

* * *

Але Сові, здається, чудово вдалося подолати свої страхи.
За кілька днів потому, коли хтось зі звірів приходив до неї в гості й запитував, як там справи з книжкою, вона виклично казала: «Дуже добре. Я вже описую, як Дядько Роберт відкрив вогонь». Або: «Я саме працюю над сценою в лікарні для тварин». Або: «Цього тижня він саме взяв ув облогу Канпур».
Та згодом розпитування припинилися. Тигер і Ру знову захопилися грою в Листопад побіля хатини Сови, і ніхто вже не ляскав їх крилами й не смикав за хвости, і вони з того раділи, хоча гра через те зробилася не такою цікавою.
Та одного дня Кролик вирішив навідатися до Сови й занести їй старі листи, які Дядько Роберт писав Дідуневі Вуханю, бо чорт забирай, а Кролику зовсім не хотілося, щоб вони захаращували хату!
— Мені здалося, що ці листи можуть згодитися тобі в роботі, — мовив Кролик, коли сердита Сова зустріла його на порозі. — Добре пишеться?
— Пишеться? Мені? — відгризнулася Сова. — Ти, либонь, із кимсь мене переплутав. А зараз, вибач, я дуже заклопотана, тож... — вона недоговорила й кліпнула. — Як цікаво! — вигукнула вона й хапнула конверт із Кроликової лапи.
— Це «Синій двопенсовик»? Вельми рідкісна марка, — провадила Сова, метнувшись до письмового столу, де лежав великий альбом в оточенні цілих стосів старих конвертів. — Будь ласка, присядь, і якщо обіцяєш поводитися чемно, я покажу тобі свою колекцію.
Кролик зітхнув і всівся, сумно позираючи на двері. Сова ж почала йому розповідати про свою колекцію марок і про різні країни, з яких походили марки. Вона балакала безперестанку кілька годин поспіль, допоки Кролику не набридло й він не пригадав, що запізнюється на невідкладну зустріч.
Але це був тільки перший із літніх днів, коли Кролик, силкуючись не задрімати й виявляти бодай якусь зацікавленість, слухав, як Сова розводилася про свої марки, аж доки Кролик раптом не пригадував, що на нього чекає пильна справа.
Але з часом захоплення Сови марками потроху теж ущухло, і згодом, за кілька років, коли червиця до половини згризла ніжку ліжка, альбом із марками чудово правив за підпірку.

А одної холодної ночі, коли Сові треба було затулитися від протягу, недописана книжка теж неабияк прислужилася.



Вінні пух. Повернення у столітній ліс

Вінні-Пух. Повернення у столітній ліс

Чутка справдилася — Кристофер Робін повернувся у Столітній Ліс! Оповідки А. А. Мілна про Вінні-Пуха та його лісових друзів полюбилися не одному поколінню маленьких читачів і їхніх батьків. Отож і вісімдесят років потому Вінні-Пух готовий до нових пригод. Читачі знову зустрінуться з улюбленими героями, навчаться грати в крикет, побувають у лісовій академії, а ще на них чекає несподіване знайомство!
Видавництво «Країна мрій»